Священик на лінії вогню. - 1 Жовтня 2015 - cerkvainfo.od.ua
Вітаю Вас, Гість! Реєстрація RSS

П`ятниця, 02.12.2016
Головна » 2015 » Жовтень » 1 » Священик на лінії вогню.
08:21
Священик на лінії вогню.

Коли Росія спровокувала конфлікт, а згодом і сама втрутилася у війну на Сході України, тисячі українських патріотів піднялися на захист своєї Вітчизни. Разом з ними в один стрій стали священики. В зоні АТО побував й протоієрей Олег Свиридюк, настоятель  храму  Різдва Пресвятої Богородиці УПЦ Київського Патріархату с.Новоукраїнка Роздільнянського району Одеської області.

Кореспондент Роздільнянської районої газети "Вперед" зустрівся з ним і взяв інтерв'ю.

- Отче, військовий священик або капелан - нове явище в нашій армії. Як воно зародилося? 
- У тяжку годину для нашої Вітчизни ми, священнослужителі, не можемо стояти осторонь її захисту. Тому добровільно несемо Боже слово тим, хто стоїть на лінії вогню, хто щодня, ризикуючи життям, захищає своїх матерів, дружин і дітей, всіх, хто залишився за плечима. 
Втім, питання військового капеланства на законодавчому рівні і в правовому полі досі не врегульоване. Незважаючи на це, Священний Синод, на чолі з Патріархом Київським і всієї Руси - України Філаретом, прийняв рішення про направлення в зону АТО священнослужителів за їх згодою. Подібну ухвалу винесла й греко-католицька церква. Цю ініціативу підтримало Міністерство оборони України. 

- В якій гарячій точці Ви побували? Які обов'язки довелося виконувати? 
- З 4 серпня по 8 вересня я знаходився у розташуванні одного з наших бойових підрозділів, що містився у селі Малинівка на Донеччині. Це неподалік від Маріуполя, знаного своєю стійкістю і незборимістю. Про бойове завдання підрозділу із зрозумілих причин не говоритиму. А про свої обов'язки скажу так: вони були окреслені звичайними священицькими функціями, до яких належать служба Божа, благословення, відправи, сповідування та щоденні бесіди з бійцями. Людині і за мирного життя потрібна духовна підтримка, а що вже говорити про вояків у бойових умовах?! Там, на лінії вогню, вони потребують її і гостріше, і більше. Священик стає для них не просто наставником і порадником, а рідним батьком, який все зрозуміє, розрадить, втішить. Не випадково ми працюємо разом з психологами. У нас спільне завдання - не допустити навіть маленької шпаринки, через яку в душу воїна могли б заповзти зневіра, смуток, депресія. Водночас, все робимо для того, щоб посилити дух бійця. Духовна сила значно міцніша, ніж фізична. 

- Існують польові лазарети, пересувні лазні, але щось не довелося чути про похідні церкви. Де, власне, Ви проводите службу Божу?
- В одному з приміщень нашого базування ми обладнали капличку, яка й стала осередком святості. 

- Певно, це питання зайве, а все ж: чи видається капелану зброя?
  - Священик на це не має права. 

- Чи спілкувалися Ви з місцевими жителями? 
- Певна річ. Попервах вони були налякані російською пропагандою, що ось, мовляв, прийдуть бандерівці і зрівняють село із землею. Але з часом переконалися, що наші бійці - доброзичливі й співчутливі люди, які нерідко ділять з ними свій продовольчий пайок. Війна відірвала їх від мирної праці і покликала захистити територіальну цілісність країни. Доводилося чути, як місцеві говорили: "Ми ж теж українці!", засвідчуючи таким чином свій нерозривний зв'язок з Україною-матір'ю. До речі, службу Божу я проводив українською мовою, і всі мене добре розуміли. Хоча, можливо, стригти всіх під одну гребінку і не варто. 

- І все ж, певно, ще не скоро, згадуючи популярну кінострічку, у Малинівці може відбутися весілля та й, взагалі, налагодитися нормальне життя…
- Для цього потрібен стійкий мир. Переконаний, що раніше чи пізніше він прийде на донецьку землю. Але спочатку треба вселити мир і любов у серця людей, які воюють. Зробити це можна лише з допомогою молитви. Було б добре, аби це розуміли й на тому боці. 

- Чи побували Ви ще десь, крім Малинівки?
- Відвідав Маріуполь, побував на блокпостах…

- Яка атмосфера панує там? Що Ви підмітили своїм неупередженим поглядом? 
- Ті, хто раніше галасував: "Это Рос-сє-я!", тепер, коли у повітрі пахне порохом, не знають куди тікати. З іншого боку, з кожним днем утверджується українство і засуджується сепаратизм у будь-яких проявах. А загалом, Маріуполь живе розміреним, узвичаєним життям, і на випадок агресії російських найманців готові дати відсіч. 
Приємне враження справила поведінка наших воїнів на блокпостах. Одна ввічливість: "Пред'явіть документи", "Дякую, вибачте, що затримали" - з такими словами вони зустрічають і проводжають автомобілі. Це я хочу донести до уваги тих, хто звинувачував наших бійців у надмірному вжитку нецензурної лексики. Бійці дедалі більше усвідомлюють: гармати сіють ненависть, а культура зігріває серця. І це, певно, заслуга й командирів, і психологів, і священиків. Хоч на війні міцних слівець повністю не викорінити. 

- Жаль і скорбота охоплює душу, бо не одна українська родина втратила в боях на Сході України батька чи сина. Вам доводилося відспівувати полеглих? 
 - За час мого капеланства Бог милував наших вояків від смертей і поранень, а ось вже тут, на Одещині, у Любашівському районі брав участь у похованні бійця, який був танкістом і згорів у танку. Люди, котрі прийшли попрощатися з ним, виявляючи найвищу шану, стали обабіч шляху на цвинтар на коліно, утворивши таким чином своєрідну алею печалі. 

- Чи доводилося Вам приміряти форму капелана раніше? 
- Так. З 3 жовтня 2007-го по 14 квітня 2008 року я перебував у Косовому у складі миротворчого батальйону 30-ї Новоград-Волинської бригади. 

- Цікаво. Розкажіть про це детальніше. 
- Основне наше завдання полягало у забезпеченні правопорядку в зоні відповідальності. База розміщалася в селі Брізовиця. Там з підручних матеріалів спорудили церкву, де можна було відслужити навіть повноцінну літургію. Половина особового складу батальйону була задіяна на патрулюванні місцевості, а решта удосконалювала свій вишкіл на американській базі "Бонстіл", розміщеній неподалік. Потім вояки одне одного змінювали. Я теж мав змогу побувати за межами розташування батальйону. Зокрема, відвідав давні монастирі, в тому числі й таку знамениту обитель, яку заснував Стефан Дичанський. Спілкувався також з капеланами військових підрозділів інших країн. Все це, звичайно, розширювало світогляд і додавало нових знань. 

- Чи, бува, не зустрічалися зі старими знайомими по Косовому на Донбасі?
- Воїни Новоград-Волинської бригади брали участь у боях на донецькому напрямку. І я мав нагоду провідати їх. Хай Бог їх укріпляє!

- А чим Ви займаєтеся сьогодні? Відпочиваєте? Проповідуєте?
- Будую. У  селі Новоукраїнка було закладено церкву, яку зводимо громадою, всім миром. Один пожертвував 10 гривень, другий - 100, а третій віддав нам плату за пай - хто скільки може. Отак, гривня до гривні, цеглина до цеглини і зводиться храм. Чотири роки тому тут стояли лише голі стіни. А тепер над спорудою вознеслися і купол, і золочений хрест. Нема сумніву, що церква буде збудована і вийде на славу. 21 вересня у селі відзначили свій храмовий празник - Різдво Пресвятої Богородиці. І приємно, що він перетворився у свято всього села.

- Але ж чекайте, на цьому місці вже була церква. Що з нею сталося?
- У 80-х роках ХХ століття її знесли. Відступ перший і останній: "Без Бога ні до порогу". З розмов з жителями села з'ясувалося, що за радянської влади в приміщенні старої церкви влаштували склад. Занедбана, вона дратувала високе начальство, і її вирішили знести зовсім. Викликали підривників, заклали заряд - гримнуло так, що в сусідів шибки повилітали. А церква стоїть, як стояла. Тоді привезли досвідченіших мінерів. Від нового вибуху стіни розкололися і впали. Миряни впевнені, що розправа з колишнім святилищем не минула для її ініціаторів безкарно. Той, хто викликав мінерів, хто знімав хреста, якось швидко один за одним пішли з цього життя. Хоч це, можливо, просто був збіг обставин. Дивне явище сталося й нещодавно. Коли накривали церкву, стояла неймовірна спека. Тривале бездощів'я пригнічувало городину, викликало досаду у господарів.
Пляшка холодної води для покрівельників, піднята з допомогою канату на дах церкви, моментально ставала, як кип'яток. І тоді отець Олег, хай і в недобудованому храмі, провів літургію. І після неї сталося диво-дивне: на село і його округу випав рясний, життєдайний дощ. Ще один збіг? Чи не багато їх, цих збігів? 

- Отче, ще кілька запитань. За проведення певного обряду треба заплатити. А якщо людина не має такої змоги, Ви підете їй назустріч? 
- Безумовно. І такі випадки вже були… Так вже ведеться у житті: один - багач, другий - бідняк. Але перед Господом Богом усі рівні. 

- Місцеві події калейдоскопічно змінюють одна одну. Яка з останніх подій запам'яталася особливо? 

- Схвилювало відкриття літнього військово-патріотичного табору, на яке мене запросили. Я дивився на підлітків і думав: "Ось так і виростають захисники Вітчизни". 

Валентин ЩЕГЛЕНКО.